Пісні

Калина-малина над лужком стояла,
Над лужком стояла жи, білим процвіта[ла].

– Чого ж ти, калина, сохнеш-посихаєш?
Чи жари боїшся жи, чи дощу бажа[єш]?

– Жари не боюся, дощу не бажаю,
Кого вірно люблю ж, за тим помира[ю].

– Ой умру я, мила, а ти будеш жива,
Не забувай, мила жи, де моя моги[ла].

– А твоя могила край синього моря,
Край синього моря жи, заросла траво[ю].

А я ж ту могилу піду розкопаю,
Миленького кості жи та й повибира[ю].

Миленького кості та й повибираю,
Піду до Дунаю жи та й повимива[ю].

Піду до Дунаю та й повимиваю,
В вишневім садочку жи та й повистеля[ю].

Ой піду я й у долину, та й стану я під калину,
/ Калина висока, долина широка, аж додолу гілля гнеться. / 2

А під тою калиною стояв козак з дівчиною,
/ Дівчинонька плаче, сльози проливає, свою долю проклинає. / 2

Ой якби я була знала, не йшла заміж та гуляла,
/ У рідної неньки, у рідного батька, як маківка процвітала. / 2

Тепер же я мушу знати, пізно лягти, рано встати,
/ Свекрусі вгодити, зовицю любити, тоді буде гарно жити. / 2

– Ой ти, коваль, коваль-коваленко,
Чом не куєш, рано-пораненьку?

Чи й у тебе желіза немає,
Чи й у тебе сталі не хватає?

– Єсть у мене желіза доволі,
Єсть у мене дівка до любові.

Вона ж мені слави наробила,
Що звечора сина спородила.

Що звечора сина спородила,
А з півночі в криниці втопила.

Ой дай, Боже, сніги та морози,
Щоб занесло стежки та дорожки.

Щоб занесло стежки та дорожки,
Щоб не знали сусіди-ворожки.

Щоб не знали, куди я ходила,
Щоб не знали, кого я любила.

Я ж любила гусарського сина,
Я ж думал,а що він син гусарський.

Я ж думала, що він син гусарський,
Роздивилась, а він син циганський.

Понад нашим же яром та пшениченька ланом,
А в долині – сам овес.

– Не по правді, козаче, не по правді, соколе,
Не по правді зі мной живеш.

– А як прийде той вечір, вечір той, вечерочок,
Ти до другої ідеш.

– Та й мені ж, молоденькій, та мені ж, молодесенькій,
Сердцю жалю завдаєш.

– Посади ж ти, дівчино, посади ж деревину,
Ще й червону жи калину.

– Та й не раз я садила, та не раз поливала,
Вона ж не приймається.

Та й любов наша вірна, та любов дорогая,
На вік розлучається.

Сидить Ваня на дивані, стакан чаю випиває,
Не допив він стакан чаю жи, сам до дєвушки й ушол.

Сам до дєвушки й ушол...
– Ти, дєвіца жи, красавіца жи, й открой свою жи красату.

Открой свою красату...
Я ж тваєю жи красатою й аж три года жи любовавсь.

Аж три года любовавсь...
На четвертий перестану жи, на Кавказ пєшком пайду.

На Кавказ пєшком пайду...
На Кавказє жи дом тєрновий, дом, ще й люлька с табаком...

Чорномерець, мамінька, чорноморець,
/ Вивів мене, босую жи, на морозець. / 2

Вивів мене, босую, та й питає:
/ – Чи є мороз, дівчино жи, чи немає? / 2

– Ой нема морозу – сама роса,
/ А я, молодесенька жи, стою боса. / 2

Простояла ніченьку – та й байдуже,
/ Люблю чорноморчика жи, люблю дуже. / 2

Я в середу родилася, кажуть люди – горе.
/ – Не йди, дівко, за старого, бо борода коле. / 2

А йди, дівко, за такого, що вуса трясуться,
/ Він на мене кивне-моргне, а я засміюся. / 2

Мету сіни, мету хату – та й засміялася,
/ Вийшла мати воду брати – та й догадалася. / 2

– Знаю, доню, знаю, мила, чого ж ти смієшся,
/ Полюбила козаченька – та й не признаєшся. / 2