Зійшов же місяць край долини, і всю долину освітив,
А в тій долині єсть хатина, там тихо лампочка горить.

А в тій долині єсть хатина, там тихо лампочка горить,
Там мати доньку й научає, донька заплакана сидить.

– Ой доню, доню, моя доню, ти в мене донечка одна,
Усі дівчата заміж вийшли, а ти чого сидиш одина?

Усі дівчата заміж вийшли, а ти чого сидиш одна?
Не жди того, кого любила, його й на світі вже нема.

Капусту садити – треба поливати,
/ Козака любити – треба шанувати. / 2

Капусту садила, та й не поливала,
/ Козака любила, та й не шанувала. / 2

А в неділю вранци, ще й сонце не сходить,
/ Молодий козаче по казармі ходить. / 2

По казармі ходить, в руках листа носить,
/ В руках листа носить, камандіра просить. / 2

– Командіре, батьку, відпусти додому,
/ Залишив дівчину, ни вручив нікому. / 2

– Відпускаю тебе, та ще й не самого,
/ Доручаю тобі коня вороного. / 2

Коня вороного, ще й нове сідельце,
/ Їжжай до дівчини, розвеселі серце. / 2

– Коваль, коваль, коваль-коваленко жи,
Чом не куєш желізо й тонень[ко]?

Чи й у тебе желіза й немає жи,
Чи й у тебе сталі не хвата[є]?

– Єсть у мене желіза доволі жи,
Єсть у мене дівка до любо[ві].

Вона ж мені горя й наробила жи,
Що й з вечора й постіль постели[ла].

Вона ж мені постіль постелила жи,
А співночі сина спороди[ла].

/ – Куди, донько, й собираєшся жи, / 2
Що й так рано й наряжаєш[ся]?

/ Чи між турки, чи між ті татари жи, / 2
Чи між тії прокляті жанда[ри]?

/ – Ой там гора кременистая жи, / 2
Там свекруха й норовиста[я].

/ Пєчи топлят – та й каже, не ясно жи, / 2
Діжу місю – каже, непрекрас[но].

/ Хату мету – та й перемитає жи, / 2
Ложки мию – та й перемива[є].

/ Їсти хочу – аж серденько в'яне жи, / 2
За ніж візьмусь – вона скоса гля[не].

/ – Ти ще ж, доню, у нас не робила жи, / 2
На всю руку кусок відвали[ла].

/ – Якби ж моя ридна ненька знала жи, / 2
Вона б мені їстоньки присла[ла].

/ Хоч орликом, хоч орлицею жи, / 2
Хоч братіком, хоч сестрице[ю].

/ А братика та й дома немає жи, / 2
А сестрица й доріжки не зна[є].

/ Наша мати на базари була. / 2
/ Ой дуб, дубина, на базари була. / 2

/ Наша мати умивалася. / 2
/ Ой дуб, дубина, умивалася вона. / 2

/ У заслінку видивлялася. / 2
/ Ой дуб, дубина, видивлялася вона. / 2

/ Наша мати на базари на була. / 2
/ Ой дуб, дубина, на базари була. / 2

Ой з-за гори сонице сяє,
Козак коника сідлає,
А дівчина же гірико же плаче.

А дівчина гірико плаче:
– Не кидай мене, козаче,
Бо я й умру же за тобою.

Бо я й умру й за тобою,
Й за твоєю й красотою,
Молоденький козаченько.

– Де ж ми будем ночувати?
– Єсть у полі же скирда же сіна.

Єсть у полі скирда сіна,
То буде нам постєль біла,
Молоденький козаченько.

– Чим ми будем укриватись?
– Тебе вкриє жи чорна жи хмара.

Тебе вкриє чорна хмара,
Мене вкриє людська слава,
Молоденький козаченько.

– Ой орол, ти, орьол сізокрилий, ти, орьол.
Ти лєтаєш високо й ти буваєш далеко.

– Чи не був ти, орьол, на Вкраїночке родной?
Чи не плаче, журитса й красна дєвіца за мной?

– Вона плаче, журитса, ще й пєчалітса,
За тобою же, козаком, побиваєтса.

А мой батєнько цвєт, зав'язав бєлий свєт,
Моя мати як зоря, й рано заміж віддала.

Рано заміж віддала, й у чужую сторону,
У чужую й сторону, й у великую же сім'ю.

А великая сім'я вся вечерати сіда,
А мене же, молоду, й посилають по воду.

Й а по воду йшла – спотикалася,
Шитим білим рушником витиралася.

Та й нема гірш нікому жи, та як тій..., як тій сиротині жи,
Та ніхто й не пригорне жи, та й при ли..., при лихій годи[ні].

Та й не пригорне жи батько жи, та й не при..., не пригорне жи мати жи,
Та й тільки той пригорне жи, та й що ду..., що й думає жи взя[ть].

Ой налетіли жи гуси жи та й з дале..., з далекого жи краю жи,
Та й зболотили жи воду жи та й на ти..., на тихім Дуна[ї].

– Та й бодай же ви, гуси жи, та й с пір'я..., с пір'ячком пропали жи,
Та як ви нашу жи пару жи та й розпа..., та й розпарува[ли].

Та як ми парувалися жи, та як го..., як голубів пара жи,
А тепер розійшлися жи, та як чо..., як чорная же хма[ра].

Та як ми любилися жи, та як зе..., як зерня в орісі жи,
А тепер розійшлися жи, та як то..., як туман по лісі.

Та понад нашим яром да пшениченька ланом,
Гей, горою й овес.

Горою овес.
– Та й не по правді, милий, не по правді, соколе,
Зо мною й живеш.

Зо мною живеш.
Та як вечір настане же, та вечір-вечерочок,
Гей, до другої йдеш.

До другої йдеш.
Та свій голос ніжний, та голос ...?...
Гей, мені ж подаєш.

– Та посади ж ти, мила же, посади, розлюбезна,
Гей, в городі же вербу.

В городі вербу.
Та й куди ж я не йтиму же, та куди я не йтиму,
Гей, до тебе зайду.

Як поїхав Саврадим у поле орати,
/ Його жінка, Саврадимка, почала гуляти. / 2

Як приїхав Саварадим із поля додому,
/ Та й поставив свою жінку на житню солому. / 2

Вона їла-не їла, захотіла пити,
/ А він її у борону, давай волочити. / 2

А з борони виприг – та й заприг у рала,
/ Гей, соп, моя мила, вези хоч помалу. / 2

А із рала виприг – та й заприг у соху,
/ Гей, соп, моя мила, вези хоч потроху. / 2

А із сохи виприг – та й заприг у бричку,
/ Оце ж тобі, моя мила, за твою привичку. / 2

/ Як поїхав малдаван та й у поле по бур'ян,
Ой-да-на, ой-да-на-я. / 2

/ Бур'яну він не привіз – поламався в його віз,
Ой-да-на, ой-да-на-я. / 2

/ Поламались його осі, де сиділо дві Явдосі,
Ой-да-на, ой-да-на-я. / 2

/ Поламались його шпіци, де сиділи молодици,
Ой-да-на, ой-да-на-я. / 2

/ Котру краще цилував, по червінцу їй давав,
Ой-да-на, ой-да-на-я. / 2

/ Осталося два червінци – купів хустку своїй жінці,
Ой-да-на, ой-да-на-я. / 2

/ Біла хустка, синій край, як зав'яжеш – ай-яй-яй,
Ой-да-на, ой-да-на-я. / 2

/ Білу хустку пов'яжу – піду куму покажу,
Ой-да-на, ой-да-на-я. / 2

/ Шла до кума – риготіла, а від кума – заболіла,
Ой-да-на, ой-да-на-я. / 2

/ Заболів же правий бік, на которий кум наліг,
Ой-да-на, ой-да-на-я. / 2

/ Заболіла голова, ще й коліно, і нога,
Ой-да-на, ой-да-на-я. / 2

Якби мєні Бог дав, та й сонечко б зайшло,
Може б, моє серденько же та й до мене прийшло.

Ой хоч не до мене, до моєї хати,
Стукає в окошко же, щоб не чула мати.

А мати почує, скаже: "Хай ночує",
А батько й узнає же, скаже: "Хай гуляє".

А я, молодая, двєрі й откривала,
Двєрі й откривала же, правдоньку й питала:

– Чи ти мене любиш, чи з мене смієшся?
Що й ти надо мною, як голубок в'єшся?

– А я тебе люблю, ще й любити буду,
По правді признаю – сватати не буду.